Вічна пам’ять усім, хто віддав життя за Україну! Вічна вдячність кожному нашому захиснику!

Сумна звітка сколихнула село Олешню 13 березня 2022 року. У боях за Україну, за оборону Чернігова, загинув захисник України Павло Анатолійович Борздий. 

Павло народився 07 липня 1989 року в селі Сиделівка Ріпкинського району Чернігівської області.

Із 2001 року по 2007 рік навчався в Олешнянській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів ім. С.Ф.Русової.

З дитинства Павло мріяв стати медиком. Допомагати людям – надзвичайно благородна справа. А професія медика – найгуманніша, адже вона покликана стояти на сторожі людського життя. Саме медики дарують здоров’я людям, рятують від найрізноманітніших хвороб. Тому образ медика в його уяві був пов’язаний з надією і захистом. Він завжди говорив, що лікар – це посередник між людиною і Богом. Дійсно, у багатьох ситуаціях медпрацівник є останньою рятівною інстанцією для хворого.

Його мрія здійснилася. У 2010 році Павло закінчив  Чернігівський базовий медичний коледж за спеціальністю « Лікувальна справа».

Після закінчення коледжу працював фельдшером на ФАПі в селі Олександрівка Ріпкинського району. Працював на станції Обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф на посаді фельдшера, у 2019 році підписав контракт з Чернігівським обласним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки, працював на посаді фельдшера медичної частини.

Павло зустрів своє кохання, одружився з Анастасією. Подружжя раділо народженню донечки Софійки, будувало плани на майбутнє.

Софійка понад усе любила свого татуся. І він її обожнював. Дуже часто приїзджали в Олешню до бабусі.

У 2019-2020 роках Павло бере участь у антитерористичній операції на Сході України, в Луганській області. І знову Павло доводить, що медик – більше, ніж професія, це справді покликання, місія та  благородство. Лікар часто лікує не лише тіло, а й душу людини, вселяючи в її серце віру та надію.

Дев’ять місяців чекання… Софійка кожного дня чекала тата і дочекалася. Тато повернувся і все було як завжди.

Але 24 лютого 2022 рок усе змінилося. Зранку ворог обстріляв ракетами всю Україну. А вже за кілька годин на Чернігівщині розпочалися перші бої з окупантами, які рвалися заволодіти обласним центром, щоби перетворити його на логістичний хаб для вторгнення з півночі. Наші воїни цього не допустили.

Нескорений Чернігів не здався! Захисники та захисниці мужньо захищали Чернігів ціною власного життя. 

Павло Борздий загинув в селі Киянка під час виконання службових обов’язків на полі бою. Будучи поранений сам, рятував життя побратимів.

Наш Павло – це наша гордість, наш біль і смуток, наша перемога!!!

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі   відзначено державною нагородою: орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Похований наш Герой 26 березня 2022 року на кладовищі «Ялівщина» в місті Чернігові.

На честь загиблого земляка в селі Олешня, де проживають батьки Героя, названо вулицю його ім’ям.

Сергій Миколайович Чубань родом з Тального, що на Черкащині. Народився 12 листопада 1984 року. Свого часу він навчався у Тальнівській школі №2, а потім – в економіко-правовому коледжі у Черкасах. У 2006 році одружився з Анжелікою. Молоде подружжя переїхало до Чернігова, адже Анжеліка – родом з Чернігівщини. А це – прикордонний край, тож Сергій вирішив пов’язати своє життя з «зеленими беретами». У 2008 році у сім’ї народилася донечка Каріна, а у 2011-му –  Софійка.

Сергій будував військову кар’єру. Він служив у Черкаському прикордонному центрі «Оршанець», потім його направили на північ країни – служив у с. Грем’яч, Новгород-Сіверського району, на кордоні з росією. Згодом вже був оперативним черговим на пункті пропуску «Добрянка», відповідав за зброярню. За віддану, гарну службу його підвищували у званні.

З початком війни у 2014-му році служити було нелегко, а тим паче – жити і працювати на кордоні з ворогом. У 2018-му році Сергія направили на службу в Краматорський прикордонний загін (м. Мар’янка), що на Донеччині.

У 2019-му році він повернувся додому. Сім’я будувала плани, разом мріяли про щасливе життя. У 2021-му році Сергій вступив до Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т.Г. Шевченка, навчався на технологічному факультеті.

Однак усі плани на майбутнє обірвало 24-те лютого. О 4:55 ранку Україна здригнулася від перших ворожих ракет на своїй території. Разом з побратимами-прикордонниками він став на захист Чернігова.

На жаль, ворожа диверсійна група 26 лютого забрала життя трьох прикордонників. Того вечора героїчно загинули штаб-сержант Сергій Чубань, штаб-сержант Олександр Горицький та штаб-сержант Андрій Ховренко. Вони полягли, захищаючи Чернігів, не пускаючи ворога далі.

Сергія поховали у селищі Добрянка.

За 13 років прикордонної служби Сергій Чубань, учасник АТО, бойових дій, у 2019-му році був нагороджений медаллю «10 років прикордонної служби України», а в 2020-му – медаллю «За оборону Батьківщини». У 2022-му році його, штаб-сержанта, нагородили медаллю «За військову службу Україні» (посмертно). Цю нагороду отримувала старша донька військового.

Неможливо уявити, який біль крає серце рідних. Болить не тільки тим, хто знав Сергія, а всім, кому небайдужа доля України.

20 травня 2022 року  Чернігівщина попрощалася з нашим земляком – Манзюком Сергієм Володимировичем родом з села Олешня, який поклав своє життя у боротьбі за свободу і Незалежність України.

Сергій народився 20 червня 1987 року в селі Сиберіж Чернігівського району Чернігівської області.

Із 1993 по 2004 рр. навчався в Олешнянській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів ім. С.Ф.Русової, потім продовжував навчання в Чернігівському вищому професійному училищі №15.

У 2006 - 2007 роках проходив строкову військову службу у лавах Збройних Сил України.

Пізніше згадає дружина Людмила: «13.09.2014 для нас це був один із найщасливіших днів життя. Ми стали чоловіком і дружиною. Сьогодні було б 8 років. Вісім як символ безкінечності, таким і став для нас. Залишилась дружиною назавжди.

Невже у Бога багато просила, коли молилася, щоб ти повернувся живим? Чому мене не забрав? Більша частина серця вмерла, а та що лишилась в шрамах. Можна не питати, як я, бо я страждаю в цьому житті. Невже не можна прокинутись в твоїх обіймах? 24 лютого, йде сніг, п'ємо каву, збираємося на ювілей до батька, дивимося один одному в очі ... і не хочемо розказувати страшний сон, щоби не збулося...».

Сергій дуже кохав свою дружину, мріяв про майбутнє, будував плани, але все зруйнувала ця клята війна.

Війна стала тією подією, яка змінила життя багатьох українців. Війна забрала почуття безпеки й спокою. Тепер всі знають, як звучить вибух. Коли ракета вдаряється об землю, і таке відчуття, що кора Землі проломлюється до самого ядра. Щось неприродне, жорстоке, божевільне. Страх, як туман, важкий за консистенцією, наповнює все зсередини. Він зрозумів, що саме він повинен захищати Україну. І жодного разу не пошкодував про свій вибір.

З початком війни на Донбасі у 2014 році Сергій виявив бажання захищати Батьківщину. З 28.01.2015 по 31.03.2016 року брав участь у антитерористичній операції. 

З 2017 року проходив військову службу за контрактом у Збройних Силах України. Сержант, командир танку танкового взводу танкової роти танкового батальйону військової частина А 1815.

Дізнавшись про повномасштабне вороже вторгнення 34-річний Сергій разом з побратимами з 1-ї окремої танкової Сіверської бригади мужньо стали на захист територіальної цілісності та недоторканості України. На посаді командира танку він протягом більше ніж двох місяців  в складі бригади давав гідну відсіч загарбнику, проте...

Унаслідок обстрілу позицій підрозділу в с. Малинівка Запорізької області отримав тяжкі поранення, від яких помер 16 травня 2022 року у військовому шпиталі м. Дніпро.

Похований 20 травня 2022 року на кладовищі с. Олександрівка (Ріпкинського) Чернігівського району.

Зі спогадів дружини:

«Лише той, хто навіки втратив коханих мене зрозуміє...

Як боляче чекати його, а він ніколи більше не прийде...

Важко дивитися на номер телефону і знати, що більше ніколи тобі не подзвонить...

І мати надію на те, що ніколи не здійсниться...

Останній день літа, а хотілося щоб останній день війни...

Зараз наразі якось сприймаються лише числа, а не сезони (що весна, що літо, все рівно в душі 24.02) 31 серпня... згадалася наша сімейна традиція, в останній день місяця відкоркувати пляшку шампанського, смачна вечеря і підбиття підсумків місяця, будували плани на майбутнє, просто говорили про все... Потім по можливості і кожні вихідні влаштовували сімейний вечір. Зараз намагаюсь продовжувати те, що ми створили з тобою разом, але вже без тебе це важко, завжди не вистачає тебе...

До чого це я все? Неважливо яка пора року за вікном, важливо те, що рухає нами, що ми хочемо, сімейні цінності, традиції, час проведений разом. Здавалося б так просто, але часто не вистачало часу ...зараз ці моменти, спогади - найдорожче що лишилось».

На честь загиблого земляка в селі Олешня названо вулицю його ім’ям.

Горицький Олександр Михайлович

24 лютого 2022 року прикордонник Олександр Михайлович Горицький мав святкувати свій день народження.  Народився Олександр в селищі Добрянка на Чернігівщині у 1984 році.

З 1991 року по 2001 рік навчався в Добрянській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів. По закінченню навчання проходив службу в армії. У 2004 році вступив  до Відкритого міжнародного університету Розвитку людини «Україна», який закінчив в 2009 році, здобувши спеціальність «Економіка і підприємництво». 

Оскільки рідне селище Добрянка знаходиться на кордоні з білорусією, Олександр вирішив не шукати щастя-долі далеко від рідного дому, а залишитися жити й працювати тут. І в 2005 році вступив  до лав Державної прикордонної служби України, де і прослужив 17 років на різних посадах, зокрема був інспектором паспортного контролю на пунктах пропуску «Горностаївка», «Нові Яриловичі». За сумлінне виконання службових обов’язків  Олександр був нагороджений медаллю «10 років прикордонної служби України».

З майбутньою дружиною Іриною ходив разом до школи,  а в 2006 році вони одружилися. Ірина на той час навчалася в Ніжинському державному педагогічному університеті, який закінчила у 2008 році. У цьому ж році в подружжя народився старший син Дмитро, а через  11років – молодший, Тихін, якого батько дуже чекав. Молоде подружжя оселилося в Добрянці, в невеликому будиночку, який поступово добудовували й ремонтували.  

З початку війни 2014 року переважна більшість прикордонників Чернігівського загону  брала участь в антитерористичній операції на сході країни. Протягом 2018-2019 років Олександр служив у м. Бахмут, Донецької області. Важко було пережити цей час, багато сліз виплакала дружина, сумували діти, але все закінчилося щасливо: чоловік і батько повернувся до сім’ї живий.

Летіли роки, підростали діти. Ірина працювала в дитячому садочку вихователькою, Олександр, у вільний від роботи час, займався будівництвом, ремонтом власного автомобіля. Усе вмів робити власноруч, мріяв побудувати житло для синів у Чернігові, хотів якнайбільше залишити дітям. Обожнював риболовлю, любив разом зі старшим сином збирати гриби. А як смачно міг приготувати вечерю! Завжди дивував якоюсь оригінальною стравою.

У той чорний день 24 лютого Олександр Михайлович повинен був здати зміну й поїхати додому відпочивати, але  надійшов наказ відступити до Чернігова. Вороги вже обступали славетне місто з усіх сторін. Олександр разом із бойовими побратимами боронив Чернігів до останнього. У день загибелі, 26 лютого, Олександр сам давав настанови по телефону дружині й дітям, як уберегтися від обстрілів. Сам же ховатися не збирався, тільки сказав: «Моліться за мене». Після цього вже на зв’язок не виходив, бо загинув у бою з диверсійно-розвідувальною групою противника на околицях Чернігова.

У 2022-му році  штаб-сержанта Горицького Олександра Михайловича нагородили медаллю «За військову службу Україні» (посмертно). Похований він у рідному селищі. Пам’ять про героїчний вчинок нашого земляка вічно житиме в наших серцях, бо саме завдяки історичній пам’яті людина стає особистістю, народ – нацією, Україна – державою.

Вічна пам’ять усім, хто віддав життя за Україну!

Вічна вдячність кожному нашому захиснику!

Спочивайте з миром...